Загублений телефон

Символічно загубив учора телефон, їдучи велосипедом з роботи додому. В районі вулиці Шовковичної поблизу Верховної Ради.
Потім їздив шукати його. Телефонував, сподіваючись почути дзвінок, але марно.
І ось сьогодні виявился, що поки я їхав додому, о пів на першу ночі вже хтось його знайшов і телефонував моєму товаришу з нього... Помовчав і все. А тоді вже я заблокував номер. Можливо, варто було почекати, що хтось знайде і захоче повернути. Але дуже слаба надія була на це. А може, треба було звернутися до міліціонерів, що охороняють ВР і попросити їх набрати, було би більше шансів... Гарна запізніла ідея. Лох - це діагноз))
Отже, висновки з доби без мобільного зв'язку:

1. Деякий дискомфорт перед сном, коли хочеться щось повертіти в руках. Незвично, коли зранку нема будильника. Все це наводить на думку, наскільки людина в нашу добу залежна від цього всього електронного непотребу, без якого наші діди жили і лиха не знали.
2. Метафізичний підтекст. Нова сімкарта і новий телефон - це наче нове народження. Можливість переформатувати коло спілкування, викинути з нього зайве. Такий собі комунікаційний фільтр.

Третій мій загублений телефон (один з них талановито вкрали).

(no subject)

Слід самого себе піддати іспитові на призначеність бути незалежним і давати накази, і зробити це слід завчасу. Слід не уникати самовипробувань, хоча це, мабуть, найнебезпечніша з ігор, в які доводиться грати, і лиш іспит, який складають тільки перед самим собою і не перед жодним іншим суддею. Не прив’язуйтесь до особистості, нехай і найлюбішої вам, бо кожна особистість – це в’язниця, а ще - глухий кут. Не прив’язуйтесь до батьківщини, дарма, що вона найстражденніша і найнужденніша, - від батьківщини переможної відвернути серце трохи легше. Не піддавайтесь співчуттю, нехай навіть до вищих людей, яких нам випадково довелося побачити серед тяжких мук і безпорадності. Не прив’язуйтесь до науки, дарма що вона може вабити найкоштовнішими й нібито тільки для нас збереженими знахідками. Не прив’язуйтесь до власного визволення, до тієї звабливої далекості і чужості птаха, який злітає якомога вище, щоб якомога більше бачити під собою, - це небезпечно для тих, хто літає. Не прив’язуйтесь до своїх чеснот і не потрапляйте в рабство до котроїсь своєї риси, наприклад, до нашої «гостинності», бо це небезпека над небезпеками для душ вихованих і щедрих, марнотратних і майже байдужих до себе, які чесноту ліберальності доводять до нещастя. Слід уміти берегти себе – це найважче випробування незалежності (Ф. Ніцше. По той бік добра і зла).

(no subject)

У час, коли навколо мір і благодєнствіє, у землянках в Пущі-Водиці доживають віку колишні лікарі-піфагорейці, яким відкрилася істина. Настільки страшна, що довелося збожеволіти.

Суботники і чиновники

Часом можновладців змушують симулювати і на камеру брати участь у суботниках.
Обурює те, що без рукавичок вони лопати не торкаються.

Міністр екології і природних ресурсів Злочевський.
Міністр екології та природних ресурсів Злочевський.


Табачник.


Попов.

Хоч як їх не змушують любити широкі народні маси, але вони знають, що голими руками цього (...) краще не чіпати.

Або ж стара звичка - тримати в єжових рукавицях.

Запитував у Семена Глузмана

...на інтернет-конференції.
1. Перше питання загальне: "Як ви оцінюєте рівень психічного здоров"я сучасної української молоді? Українського народу в цілому? Чи мають місце якісь фундаментальні зрушення за останні 20 років?". Сподівався почути про девіації, інфернопроцеси тощо. Натомість відповідь:
"Фундаментальных изменений за 20 лет нет. И быть не может. Частота психических заболеваний в любом обществе не зависит ни от колическтва солнечных дней, ни от характера пищи, ни от традиций, ни от политического режима. Исключение, пожалуй, алкоголизм и наркомания. Этого у нас явно больше, чем у других европейских народов".
2. Попросив розповісти найяскравіше враження про Василя Стуса (Глузман свого часу сидів з ним у одній камері СІЗО КДБ):
"Камера КГБ. Меня заводят туда с матрасом и моими убогими тюремными вещами. За тумбочкой на кровати сидит человек, красивый с очень нервным лицом. Мы здороваемся. Я опускаю глаза на тумбочку и вижу сборник стихов на немецком языке. " Что это?" - спрашиваю я. Незнакомый человек отвечает: "Это - Рильке. Я перевожу его на украинский".

Глузман у відподідь на питання, чи вірить він у європейське майбутнє України, відповідає: "Верю. И могу объяснить почему. В политических лагерях сталинских времен наибольшей этнической группой были украинцы (по численности). В мое время в брежневских лагерях все именно так же. Я не встретил в лагерях ни одного белоруса, узбека, таджика, киргиза и т.д. А ведь комитет госбезопасности был везде. Здесь в Украине есть фермент сопротивления. Сегодня он дремлет. Но он есть."